/Files/images/Снимок2.png

з забуття - в безсмертя

80-річчя від дня народження

Василя Андрійовича Симоненк

Василь Андрійович Симоненко народився в селі Біївці на Полтавщині 8 січня 1935 року. Там у невеликій старенькій хаті на березі Удаю минуло дитинство майбутнього поета.

Хлопчик спочатку вчився у Біївській початковій школі, а десятирічку закінчував у сусідньому селі Тарандинцях. Середня школа знаходились від Біївців за дев'ять кілометрів, долати які щодня доводилось пішки. Учився добре — десятирічку закінчив із золотою медаллю.
Великою трагедією для хлопця була смерть діда Федора, який був хлопчикові першим учителем життя.
Хай шалені гудуть над планетами весни,
хай трава пнеться вгору крізь листя старе...
Я не вірю, що, дід із могили воскресне,
але вірю, що ні — він увесь не умре.
Безсмертя свого діда — рядової людини, невтомного сільського хлібороба — Василь вбачав у невмирущості роду, адже саме дід зумів передати малому онукові всю правду про свій народ, навчив любити Україну, її героїчну легенду і ліричну пісню. Дід розкрив перед своїм онуком усю історію України, починаючи від славних сторінок Запорізької Січі. Ось чому юний Симоненко уже в перших поетичних творах стане справжнім літописцем свого роду і народу:
Україно! Доки жиги буду,
Доти відкриватиму тебе.
Симоненкова дорога у вічність проходить і через Київ, бо у 1952 році, по закінченні школи, він вступає на факультет журналістики Київського університету.. Під час навчання пише багато віршів, стає активним членом літературної студії.
Молодість поета припала на роки «відлиги», період «шістдесятництва», яке стало загальнонаціональним явищем. Саме в роки підвищеної громадянської активності увійшов у літературу Василь Симоненеко, якого Олесь Гончар назвав «витязем молодої української поезії».
З 1957 по 1960 рр. Василь Симоненко працює в редакції газети «Черкаська правда».
У Черкасах найповніше розкрився його самобутній талант поета і журналіста. Він очолив відділ пропаганди при новоствореній газеті «Молодь Черкащини», а пізніше здібного журналіста призначили власним кореспондентом республіканської «Робітничої газети» по Черкаській області. Він щодня поринав у глибокий вир людського життя, писав казки і вірші, статті і фейлетони, консультував поетів-початківців, їздив до Києва та Львова, до Москви, Кіровограда, Одеси...
Саме тоді — у 1962 році — виходить у світ перша поетична книжка В. Симоненка «Тиша і грім», з'являється перша казка «Цар Плаксій та Лоскотон».
Ця весела, дотепна казка одразу сподобалась юним читачам. Окрилений успіхом, поет створює нову, дивовижну казку «Подорож у країну Навпаки». А його третя казка — «Казка про Дурила» - це лебедина пісня Симоненка, бо вона була закінчена за кілька місяців до смерті поета, коли він вже знав свою долю. Але ця страшна казка написана не тільки для дитячої уяви, а й для дорослої пам'яті про пережиті, криваві дні. Адже тут головний герой твору бреде через море людської крові, шукаючи Рідний край.
За шість років роботи в Черкасах він устиг зробити так багата, як ніхто із сучасних поетів. Щоправда, його сатиричні, гостросюжетні твори рідко друкували столичні газети та журнали, а саме ім'я поета замовчувала офіційна літературна критика.
Поезія Симоненка характеризується актуальністю. Ліричний герой його поезій хвилюється за долю нащадків, за відносини між народами планети. На його творчості відчутний вплив кращих зразків української класичної літератури: щирість інтонацій, задушевна синівська розмова, любов до матері, до України, зображення простих людей, які прагнуть змінити життя на краще.

1963 року виходять друком окремі вірші поета: «Монархи», «Дума про діда», «Вино з троянд», «Кукурікали півні на рушниках», «Чорна підкова», «Він заважав їй спати», «Весілля Опанаса Крокви», «Головешка», «Мечі».
1963 року В. Симоненка прийнято до Спілки письменників України.
У багатьох поезіях Василь Симоненко звертається до образу України, бо вона для нього — найдорожча у світі.
Надзвичайною єдністю з українським народом сповнено більшість поезій Василя Симоненка. Від наших далеких предків дійшла до нас традиція дбати про збереження роду і народу. Волелюбність — основна риса, яка вирізняла наших предків козаків. Свою звитягу, щирість, гуманність передали вони нащадкам. А народ, який має такі традиції, — непереможний
Пізнього вечора 14 грудня 1963 року навіки зупинилося серце ВаЙШія Симоненка. Поховано поета у Черкасах, але остання Симоненкова дорога не зупинилася, вона ніколи не зупиниться. Ця дорога — у людське безсмертя, де і досі звучить Симоненків заповіт:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Окремою сторінкою короткої творчої біографії Василя Симоненка є інтимна лірика. Проживши таке коротке життя (28 років) поет зазнав не лише радості кохання, а й батьківської любові до маленького сина., підніс інтимну лірику до глибоких філософських узагальнень:
Мені здається, — може, я не знаю, —
Було і буде так у всі часи:
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
Усі твори Василя Симоненка розкривають його як людину. Тонкий і ніжний лірик, він своєю натхненою і щирою лірикою примушував замислюватись кожну людину над загальнолюдськими проблемами добра і зла, сенсу життя, значущості людини.
1964 року вийшла друга, посмертна збірка творів поета — «Земне тяжіння», до якої увійшли його найкращі твори, які несли в собі упевненість у майбутньому, віру в перемогу добра й справедливості.

Кiлькiсть переглядiв: 2

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.