Книга Роду Деревенчі
Мені не треба слави, ані грошей,
Ані щоб сильний світу похвалив,-
Аби хто – небудь, мислію возросший,
До мене часом слух свій прихилив.
Л. Костенко
І саме таких, «мислію возросших» людей зібрала літературно – музична вітальня Татарбунарської центральної районної бібліотеки з нагоди презентації книги Матвія Юхимовича Деревенчі «Буджацький слід». Бо так побажав сам автор, широко знаний не тільки у нашому районі завдяки публікаціям на сторінках газети «Татарбунарський вісник» й прихильники його творчості. Ця людина знана і в Україні, і поза її межами: вчений – академік,член Спілки журналістів та Міжнародної асоціації письменників – публіцистів. Нині завідує кафедрою економіки та підприємництва Ізмаїльського інституту водного транспорту. У творчому доробку – шість художніх книг, у тому числі і дві поетичні збірки «Виноградний дощ» та «Перевал». Має численні звання та нагороди, серед яких найпочесніші: Зірка «Герой козацтва», орден Святого Аристратига Михаїла Українського Чорноморського козацтва та медаль «За відродження духовності».
Як бачимо, є визнання заслуг перед українським народом, відповідно – і слава, а нову книгу (сподіваємося, не останню) видав власним коштом (причому, немалим!). Я дуже поважаю Матвія Юхимовича як людину неординарну, непересічну, цікавого співбесідника та письменника. Тому із великим задоволенням погодилася бути ведучою заходу.
Аудиторія була різновіковою, із великим багажем досвіду і зовсім без нього; прийшли колеги, знайомі і друзі, прихильники і не зовсім. Одним словом – байдужих не було. Бо що таке презентація книги? Це як хрестини дитини, коли приходять усі із віншуваннями - привітаннями, добрими словами і побажаннями щастя дитині та її батькам.
Свою «дитину» на ймення «Буджацький слід» пан Матвій «виношував» аж 5 років! Письменник зізнається: «Хто у своєму житті щось написав, той знає, що писати книгу – це велика виснажлива праця, поєднана із багатьма чинниками. А коли пошук матеріалів пов’язаний із працею в архівах, музеях, бібліотеках та кабінетах чиновників? Скільки разів мені відмовляли, бо не хотіли брати на себе зайві навантаження та відповідальність. Але життя вчить: коли не пускають через двері – треба лізти через вікно. Я так і робив.»
Коментарi